«Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас!»
Св. Прокл, Архієпископ Константинопольський

Минулої неділі ми роздумували над життям великого світоча Церкви, Св. Івана Золотоустого. А сьогодні, 3-го грудня (це – 20-го листопада за юліанським календарем) ми святкуємо пам’ять його учня Св. Прокла, який прийняв з його рук висвячення у сан Диякона а потім і Священика. Прокл віддавався, як його друг і учитель, вивченням науки Св. Письма. Він теж навчився від нього як передавати здобуті ним навчання чітко й переконливо.

Після заслання й смерті Івана, його наступник на престол Константинопольський, Св. Сисній, висвятив Прокла на Єпископа м. Кизіка. Але там Прокл мусів змагатися проти послідовників Несторія, наступника Сисинія, який відкидав титул Пречистої Марії «Богородиця», твердячи що це зменшувало істину про людськість Христа, отож намагався вживати титул «Христородиця». Прокла прогнали за його спротив цьому навчанню.

Отож і повернувся Прокл у Константинополь і продовжував свої проповіді та навчання про дві природи в Христі. Несторій розділяв їх на дві особи, відкидаючи поняття, що коли Господь Ісус страждав, то це страждання торкало і Його Божество і Його Людськість, які були відмінні але нероздільні. Слово, яким виявляємо це православне навчання було прийняти Собором, що відбувся в м. Ефесі (відомий нам як Третій Вселенський Собор) у р. 431-му – це Боголюдськість. У ньому чуємо і слово «Бог» і слово «Людина». Ним ми вказуємо на істину, що у всьому що чинив і що казав Господь він діяв і говорив, як Боголюдина.

Прокл так добре висловлював це навчання, що його проповідь прийняли, як вступ до актів Собору Єфеського і його скоро піднесли до гідності Патріарха, яке служіння він тримав у пошані до свого упокоєння. А також його зусиллями повернули Святе Тіло його великого учителя, Св. Івана Золотоустого до Константинополя.

Ще один його чин лунає щоденно в житті православних Християн у їхніх молитвах. Коли Прокл був Патріархом Константинопольским місто терпіло від землетрусів. Одного разу Св. Прокл повів процесію вірних зі співами та молитвами поза містом. Просили, щоб Бог врятував їх від небезпеки. І в часі молитви одного хлопця невидима Сила піднесли з землі так високо, що його не могли бачити. Коли хлопець вернувся то сказав про те, як бачив і чув Анголів як прославляли Бога словами «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний». Цю пісню перебрав народ співаючи її і додаючи слова «Помилуй нас». Землетруси припинилися, а ці слова під назвою «Трисвяте» стали невід’ємною частиною православних Молитов до нині.

Св. Прокл упокоївся оточений любов’ю та пошаною на відміну від його учителя Св. Івана. Можливо що цей дар здобув для нього Святитель своїм заступством. Нехай же обидва ці Святці допоможуть нам глибоко засвоїти радість і силу цієї великої істини Боговтілення: що в Ісусі з Назарету, Бог дійсно - з нами, розділяючи й освячуючи нашу природу єднаючи її зі Своїм Божеством. Амінь.

“Holy God, Holy Mighty, Holy Immortal, have mercy upon us!”
St. Proclus, the Archbishop of Constantinople

Last Sunday we meditated upon the life of the great luminary of the Church, St. John Chrysostom. Today, December 3 (which is November 20 on the Julian Calendar) we celebrate the memory of his disciple, St. Proclus, who received consecration to the diaconate and priesthood from his hands. Like his master and friend, Proclus was devoted to the study of Holy Scripture. From him he learned how to proclaim his insights with clarity and conviction.

After John’s banishment and death, a successor to the Patriarchal throne of Constantinople, St. Sisinius, consecrated Proclus Bishop of Cyzicus. In his ministry there he found it necessary to confront the followers of Nestorius, the successor of Sisinius, who rejected Mary’s title of “Theotokos” on the grounds that it diminished the humanity of Christ and instead used the title “Christotokos”. Proclus was expelled by his flock for his opposition to this teaching.

He then returned to Constantinople and resumed his preaching on the two natures of Christ, which Nestorians said were two persons, refusing to accept the concept that when Jesus suffered it was as one whole person in whom the two natures (divine and human) were distinct but indivisible. The term by which we express this Orthodox teaching which was established by the Council of Ephesus (we know it as the Third Ecumenical Council) in 431 is theandric. We can see that this word contains both “divine” i.e. “theos” and “human” i.e. “andros”. By it we proclaim that in all of His actions and words our Lord was acting and speaking theandrically, that is both as God and as Man.

So well did Proclus express this teaching that his sermon was accepted as the introduction to the Acts of the Council of Ephesus, and he was soon elevated to the dignity of Patriarch which he held with honour until his repose. By his efforts the relics of his teacher, St. John Chrysostom, were returned to Constantinople.

Another act of his continues to resound daily in the lives of Orthodox Christians as they pray. While Proclus was Patriarch of Constantinople the city was troubled by a prolonged period of earthquakes. In response St. Proclus led a procession out of the city singing and praying to God for His salvation of the flock of which the saintly Patriarch was the shepherd under the Chief Shepherd, Jesus. During the procession a boy was taken up by an unseen force so high into the air that he could no longer be seen. When he returned the lad reported that he had heard and seen Angels glorifying God with the words: “Holy God, Holy Mighty, Holy Immortal”. This song was taken up by the people who added the words: “Have mercy upon us”. The earthquakes stopped and these words, known as “The Trisagion”, became an integral part of Orthodox prayers to this very day.

St. Proclus reposed in peace, surrounded by love and honour, unlike his teacher, St. John. Perhaps it was a gift obtained by John’s intercessions. May these two Saints help us by their prayers to appreciate the joy and power of this great message of the Incarnation: that in Jesus of Nazareth, God is truly with us, sharing and sanctifying our nature by uniting it with His Godhead. Amen.