У Четверту Неділю Св. Великого Посту, Православна Церква святкує пам’ять Святого Отця, що народився в 6-му столітті в Константинополі, і став Ченцем у віці 16 літ та потрудився духом у Монастирі на Саяті Горі Синай.

Як і личить Монахові, Іван був особливо смиренним. Ми б і не знали про нього та про ту глибоку мудрість та досвід у справах духовних осягнені ним, якщо б не був він послушним Ігумену Іванові Раїфського Монастиря на березі Червоного Моря, який доручив йому списати все, що потрібне знати Ченцям, щоб здобути досконалість. Вислідом цього стала класика духовного письменства Драбина (Ліствиця) Божественного Всходу. Ця книга й дала йому те прізвище, яким він відомий усьому Християнському миру – Св. Іван Ліствичник.

Хоч книгу цю він написав для Монахів, вона корисна для кожної Християнської душі, бо ж усі ми мусимо поборювати пристрасті та принади світу, які обтяжують нас на шляху до височин чеснот, де наш справжній дім і справжня ідентичність. Східня Церква голосить істину, що немає двох духовостей – одна для Монахів, а інша для решта світу. Є тільки одна духовість: наслідувати Господа нашого Ісуса Христа, переносячи терпеливо та з любов’ю наш Хрест невигод та труднощів, і таким чином розвивати в душі Божественний Образ,з яким ми створені.

Св. Іван описує шлях, по якому ми мусимо йти, по якому ми або піднімаємось до Господа або відпадаємо від Нього. Ікона цієї «Драбини» дуже знайома Православним Християнам. У ній бачимо Монахів, які піднімаються до Господа за допомогою Ангелів, а в той сам час демони стріляють стрілами на них. І хтось завжди падає з нього, щоб нам пригадати, що ми не повинні ніколи легковажити своїм поступом у добротливості. Ми мусимо бути чуйними та вдумливими до самого кінця свого земного життя і постійно прикликати Господа о поміч нам у нашому змаганні підноситися по тій Драбині.

Багато чого, про що пише Св. Іван Ліствичник, може досить турбувати людей, яких переконали, що успішне життя на світі вимагає здобуття влади, впливу та становища.Ось наприклад деякі слова поради від Св. Івана.

Пише він ось таке: «Коли ти почуєш про те, що якийсь твій сусід чи друг злословив тебе поза спиною або навіть тобі в лице, хвали й люби його.» Це порада справді виглядає непринятною доти, доки людина не зрозуміє, що найбільший скарб, якого вона могла б здобути - це внутрішній спокій, який є невичерпним джерелом енергії, надії та творчості. Це ж ті речі, які роблять наше життя дійсно приємним. Люди, які приймають цю духовну до серця і стараються так жити стають тими миротворцями, яких Господь наш називає «дітьми Божими». Вони повні радості та ласки і приносять радість у світ.

Усвідомлення цього дає нам змогу перетворювати ті справи, що для багатьох виглядють, як неподолаємі перепони, на допоміжні інструменти для духовного зростання. Подібні обіди, зради та накиди можуть стати, як ті ваги, якими користаються в спорт-залах, щоб виробляти мускули та сприяти здоров’ю тіла.
І пише Св. Іван дальше : «Не той виявляє смиренність, хто сам собі докоряє, бо хто ж не буде переносити самого себе? (Виявляє її) та людина, яку злословлює інша, а вона далі проявляє любов до неї.” Чимало з нас докоряємо собі і сваримо самих себе за наші слабості, невдачі, звичку спізнюватись та забуття. А тоді другі підхоплюють цей приспів і підтверджують цей образ людини самої себе, як негідної та непотрібної. А тоді, буває, ми вступаємо в змагання, в якому ніколи не зможемо подужати, і намагаємось потішити себе або надмірним догодженням самі собі або надмірним запереченням і відмовою собі в тому, що нам приємне, а той корисне та потрібне. Св. Іван показує нам, як саме необдумані та болячі слова інших, чи друзів чи ворогів, можуть спрацьовувати нам на користь. Вони ж бо дають нам нагоду підноситися понад образами та розстроєнням і замінювати любов’ю за те, що не від любові походить. І це, твердить Іван, є справжньою смиренністю – не само-пониження але тривале рішення обертати кожне слово та кожну подію на нагоду для зростання в якості любові – яка є основним складником Божественного Образу, з яким ми створені.

Почуймо, як переможно виспівує Св, Іван у «Ліствиці»: «Любов по своїй природі робить людину подібною до Бога наскільки це є можливим для людини. Душа п’яніє нею. Її властивості – водограй віри, безодня терпеливості, море смиренности.»

Св. Іван проголошує Православну візію спасіння. Воно не полягає тільки в тому, що людина спасається від чогось, як напр.. щоб попасти до Неба по смерті. Це ж процес постійного зростання в подібності до Бога, Творця та дбайливого Промислителя, Який прекрасно розвиває Вселенну. Богословське слово, що окреслює цей процес спасіння – по-грецькому «Теозіс», а по-українському «обожнення»! Це процес уподібнення до Бога в співпраці з Його всюди присутньою Благодаттю. Ми покликані ставати світочами радості, любові та надії у цьому темному світі. І ми можемо ставати ними. Не задовольняймося нічим нижчим. Слава Богу за Його чудові дари та Ласку!