Святий Благовірний Рівноапостольний Володимир Великий, у Св. Хрещенні Василій, Великий Князь Київський (1015)
Holy Right-believing Equal-to-the-Apostles Volodymyr the Great, in Holy Baptism Basil, Great Kniaz' of Kyiv (1015) Fr. Ihor Kutash - о. Ігор Куташ kutash@unicorne.org change font size 
 |
«Блаженні ті, що чинять добро, а прокляті ті, що чинять зло.» (Св. Володимир)
Я вдячний учасникам неформальний дискусійної групи по Інтернету, в яку ласкаво залучили й мене, за недавній жвавий обмін думок на тему Хрестителя Київської Русі, Великого Князя Володимира, прозваний, як і бабуня його, Св. Ольга, Рівноапостольним (по-грецькому «Ісапостолос»). Він спонукав мене почитати та осмислювати життя цього Святця, який відорав такий поважний роль у розвитку долі народів українського, білоруського та російського та й інших.
Коли відправляємо Літургію, Священнослужитель завжди обкаджує Ікони та народ Божий, бо ж і ми також Ікони! Ми створені за образом Божим (який ніколи не може бути затертий) і дано нам покликання зростати чи, як дехто каже, розвиватися на Його подобу, тобто ставати подібними Йому чеснотою, мудрістю, красою, любов’ю та всією досконалістю – та лише Він остається Основою, Нествореним, Той-Хто-є (ось таке значіння імені Ягве, що передається Чотирьома Буквами, а Свідки Єгови помилково уважають, що це Його власне Ім’я). Тобто ми Його живі Ікони-в-процесі. Його Благодать покликала нас до буття. Вони підсилює нас, провадить і спонукує нас ставати тими, чим маємо бути в вічності. Одним з благословень, що приносять нам Святі – те, що в них ми бачимо цей процес виконаний до дивовижної міри. Ми їх шануємо, стараємось їм наслідувати, і маємо честь бачити їх, як спів служителі та заступники за нас перед Богом. (А ми також поминаємо їх перед Богом у Божественній Літургії).
Одним з найважніших способів наслідувати Святих – а між ними й Св. Володимира – це відвертатися від марних занять світу, що впав у гріх, до ласкавості, милосердя та істини вічного Царства Отця і Сина і Святого Духа. Дехто шокований читати про життя Володимира перед його наверненням до Віри Господньої. Блаженної пам’яті Митрополит Іларіон (Огієнко) зауважив, що його ексцеси мабуть перебільшували агіографи, щоб тим більш драматичним виглядало перемінене його життя після його єднання з Христом.
Володимир був сином Великого Князя Святослава, якого батько, Великий Князь Ігор, згинув з рук слов’ян дерев’янів, коли Святослав був ще повзунком. Мати Святослава Княгиня Ольга гостро помстилася за свого мужа (див. ось тут). Деякі джерела кажуть, що це включало страту їхнього короля Мала (ім’я його правдоподібно означає «Короткий») Любечанина, що наважився запропонувати супружжя вдові, якого мужа його народ був убив. Та вона змилосердилася над його дітьми і прийняла їх у свій двір. Його син, Добриня, пізніше став цінним помічником Володимира (який. Як ми побачимо був його племінником), а його дочка Малуша Любечанка стала служницею Ольги.
Святослав виростав з Малушею при княжому дворі. Вони залюбилися одне в одному, але хоч Малуша була прийняла Християнську Віру своєї господині, Ольга не могла привести себе до того, щоб поблагословити їх на подружжя і відіслала її до деревлян. І йе поміж них народився їхній син, Володимир (якого ім’я по-слав’янському озхначає «володар світу» чи «миру», а по-староскандинавському сказань це Вальдемар, що означає «визначний володар») у 958 р. (деякі джерела подають 960). Святослав поважав свого наймолодшого сина Володимира нарівні зі своїми старшими синами Ярополком і Олегом, і поділив свої землі між ними. Володимиру він дав Новгород (сьогодні це в Російській Федерації) а Ярополку дав Київ і Олегу Овруч (у сьогоднішній Житомирській області) столицю земель деревлянів.
Князь Ярополк виповів війну проти своїх братів (не було це надзвичайним у тих часах) і вбив Олега, зайнявши його володіння, а Володимир утік у Скандинавію і повернувся з військом, щоб відвоювати Новгород і побороти Ярополка, якого він підступом убив. По дорозі він також зайняв місто Полоцьк (сьогодні це в Білорусі), коли його Князь Рогволод (по-староскандинавському Раґ нвадьд) відмовився віддати за нього свою дочку Рогнеду (по-староскандинавському Раґ нгільду). Принцеса (деякі джерела кажуть, що вона була заручена з Князем Ярополком) сама погорджувала Володимиром, бо був він сином служниці. Володимир взяв її насильно в жахливому сценарії, як одну з (пізніше) декількох жінок. (Коли він розвівся з нею пізніше, щоб повінчатися щ Анною, дочкою Візантійського імператора, бо ж як Християнин він міг мати лише одну дружину, Рогнеда стала черницею з іменем Анастасія). Вона дала йому (як твердять більшість науковців, хоч є також підстави вважати матір’ю саме Анну) його славетного наслідника (який перед тим був і суперником), Великого Князя Ярослава (по-староскандинавському Ярізліфр) Мудрого (його ж прославила Святим у 2008 р. Українська Православна Церква Київського Патріархату, а як місцевого Святого прославила його в 2004 р. Українська Православна Церква Московського Патріярхату).
На початку своїх 20 літ Князь Володимир вже затвердив своє володіння від земель сучасної України на північ до Балтійського Моря. Він також взяв декількох жінок. Наприклад крім Рогнеди, яка могла бути заручена з Ярополком, також була вдова Ярополка, яка може називалася Юлією – була вона колишня грецька черниця, яку в Болгарії полонив Святослав, який був одружив її з Ярополком – а Володимир взяв її силою убивши Ярополка. Мав він також сотки наложниць. І був він безкомпромісним язичником, який може ввів і людська жертвоприношення в Києві місцевому божкові Перунові «Громовержцеві».
Та діяв у його серці Дух Святий. Володимир осмислював геройську кончину Варязьких Мучеників, Феодора й Івана (гл.: ось тут), які були відмовилися підчинятися вимогам язичницьких жерців. Ще більше зворушив його грецький філософ, який розказав йому про Старий та Новий Завіти і дав йому картину Страшного Суду, а коли Володимир побачив її він промовив: «Блаженні ті, що чинять добро, а прокляті ті, що чинять зло». Він був вже при кінці 20-их літ і був готовий на переміну.
Повість Временних Літ описує пошук замовлений Св. Володимиром. Його посланці мали провідати послідовників та осередків різних сповідень, щоб побачити котре найкраще підійде для нього та його князівства. Розповідь про те, як краса візантійських Відправ у величній Святій Софії в Константинополі полонила їх – добре відома, як відомий і додатковий вислів: «Якщо це доброю була б ця релігія то ваша бабуня Ольга не була б приймала її».
Як державний муж Володимир також напевно бачив цінність зв’язків з могутньою Візантійською Імперією. Давні джерела подають дві окремі розповіді про те, як здобув для себе й для свого князівства і Хрещення і руку Анни, дочки Імператора Василія Порфірородного («народженого в фіолетовій камері»), у Шлюбі. Повість Временних Літ каже, що перед пропозицією руки й серця він був підкорив місто Корсунь – сьогодні це одне з 12-ох місць у світі, яке перебуває під найбільшою загрозою зникнення через поступ модерної технології поєднаної з байдужністю до прецінної древньої спадщини. Володимир пропонував чудове (у тому часі) місто, як придане за руку Анни і згодився розійтися з рештою своїх жінок та наложниць у підготовці на цей Шлюб. Арабські джерела говорять, що його пропозиція була зв’язана з допомогою Імператорові підкорити претендентів на престол.
Після його Хрещення (з іменем Василія, мабуть у честь свого тестя, але напевно й тому, що це ім’я означає «імператор» по-грецькому), Володимир став іншою людиною. Він став дбати та співчувати убогим у його князівстві. Він основував школи та притулки для вдів та сиріт. Звичайно він також будував Церкви та Монастирі. Святий воздвигнув на місце, де були постраждали Варязькі Мученики (деякі джерела кажуть, що воно було й місцем для ідола Перуна), Собор у честь Успення Божої Матері, посвятивши її і місто своє і князівство. Цей Храм, названий «Десятинним», був знищений Радянським режимом а зараз є суперечка про відбудову його, бо ж руїни його є й цінним місцем для археологів. Кажуть, що Св. Володимир зніс смертну кару (це ж нечуване в тому варварському часі), бо ж став вірити, що лише в Бога а не в жодній земній владі авторитет відбирати людське життя. Дехто противиться, що Володимир не завжди послідовно виконував свої переконання, бо ж він воював зі Східніми Хорватами і навіть готувався був іти військом проти свого бунтівливого сина, Ярослава, перед своїм упокоєнням у 1015 р. у Берестові неподалік Києва. Його похоронили біля останків його дружини, Анни, в Десятинному Соборі.
А є й ті, що перечать про спосіб Християнізації Св. Володимиром свого князівства. Його указ перед Хрещенням у Дніпрі населення Києва, яке Церковний Календар святкує 14-го серпня за григоріанським календарем (це ж 10го серпня за юліанським) говорить: «Якщо хто не піде в річку завтра, и багатий він чи убогий, жебрак чи невільник, цю людину буду уважати своїм ворогом». Це якось дуже не по-християнському звучить. Ісус напевно не уповноважував Своїх Учнів примушувати людей приймати Євангелію? Та є це дивне слово грецьке «анаґказо» в Притчі Ісусовій про Весільний Бенкет, як подає Євангеліст Лука (його ж Євангелія 14:23 – а він міг почути її з уст самої Матері Ісусової). Воно дає зрозуміти, що посланці Царя, який влаштовує Весілля не мають приймати відмовної відповіді. Вони мали б наполягати, що убогі та криві на дорогах і провулках мусять прибути на бенкет (до життя радості та миру в Його Царстві) – та напевно не аж до застосування сили. Опис про Київське Хрещення не згадує про жодний примус населенню Києва. Навпаки воно каже – а це мабуть агіографічне перебільшення – що всі люди добровільно виконали Князів наказ. [Митрополит Іларіон (Огієнко) пише, що були випадки, коли треба було вживати примус ьа, на жаль, навіть насилля у пропагуванні та захисті нової – для населення – Віри володарів сторони. Цікаву розповідь про це знаходимо – по-українському – ось тут на сторінках 94-96 ].
А ще один спір відноситься до Ікон, яких пишуть Св. Володимира. Чи мав би він мати бороду чи лише вуса? Ми на своєму сайті публікуємо зразки обох стилів таких Ікон: одна з бородою, яка здається дуже відома багатьом українцям inians, в друга (з вусами) – репродукція з Іконостасу Української Православної Катедри Св. Володимира в Торонто. Аргумент начебто полягає в тому, що Ікона з бородою – символ «Владіміра, Хрестителя Росії» [«Росіяни» чи «Москалі»” (слово, яким дехто принизливо користається) – були відомі, до реформів Царя Петра І, своїми довгими бородами – далі популярні в деяких Священиків], а Ікона з вусами представляє «Володимира, Хрестителя Київської Русі» чи простіше «України». Ікона має бути фізично подібною до Святої особи, як він чи вона виглядали в часі їхньої земної мандрівки, бо ж вона поєднує земне життя з небесним. Аргументи можна показати щодо ймовірності обох цих зображень. Отож ми подаємо обидва.
Ще один спір відноситься до пошани до Св. Володимира. Він звичайно дуже популярний як «Св. Владімір» поміж росіянами. А також поміж білорусами, румунами, поляками, словінцями і т. д. І поміж католиками й православними. Кожен з них може уважати, що він відіграв важливий роль в історії їхнього народу та країни – та сповідання – бо ж його труди для Христового Євангелія не може – чи радше не повинна – уважати жодна з цих груп за виключно своїми (хоч українці дійсно мають пріоритет, бо ж Київ – слава Богу – знову столиця суверенної Української Держави). Св. Іларіон Київський, перший Митрополит Князівства, що був уродженцем країни і встановлений за намаганнями Св. Ярослава Мудрого, виголосив «Похвалу» в його честь десь між рр. 1037 і 1051, яка ясно вказує на те, що вже тоді Св. Володимира Київського шанували.
Дуже мало Мощей Св. Володимира пережили руйнівні процеси історії. А все є таки є деякі і я особисто мав нагоду вклонитися їм в часі їхнього перебування в Румунській Церкві Благовіщення в Монреалі в зимі 2011 р. Організатори сильно успішного річного Українського Фестивалю в Монреалі, що святкує суверенність України, прийняли Св. Володимира своїм Покровителем. Подібно зробила поліція Едмонтону після того, як вони швидко віднайшли вищезгаданий ковчег з Мощами, коли його викрали з резиденції о. Ігумена Олександра (Дениса Пігача) підчас їхнього навідання того міста. Св. Володимир – Покровитель багатьох душ, бо ж його ім’я далі дуже популярне. Ми могли б у своїй уяві почути його голос, як він молився з нагоди посвячення Десятинного Собору так давно тому: «Поглянь з Небес, Господи Боже, і побач і навідай Виноградник Свій, якого посадила правиця Твоя…» Амінь. 
“Blessed are the doers of good and damned are the evil doers.” (St. Volodymyr)
I am grateful to the participants in an informal e-mail discussion group in which I have, through their kindness, been included, for a vigorous recent exchange on the subject of the Baptizer of Kyivan Rus` the Great Kniaz`Volodymyr, who, like his grandmother, St. Ol`ha, is titled “Equal-to-the-Apostles” (Ukrainian “Rivnoapostol’nyy”, Greek “Isapostolos”). It has inspired me to read about and ponder the life of this Saint who has played such an important role in the unfolding destiny of the Ukrainian, Belarus and Russian nations, among others.
When we celebrate a Liturgy, the celebrant always censes the Icons and the people of God, for we, too, are Icons. Created in the image of God (which can never be obliterated) we are given the vocation of growing or, some might say, unfolding into His likeness, i.e. to become like Him in virtue, wisdom, beauty, love and all perfection – except that He alone remains the Source, the Uncreated, the One-Who-Is (this is the significance of his name, Yahweh, rendered by the Tetragrammaton in the Old Testament, which Jehovah’s Witnesses mistakenly believe to be His proper Name). Thus we are His living Icons-in-process. His Grace has brought us into being empowers, guides and inspires us to become who we are called to be in eternity. One of the blessings brought to us by the Saints is that, in them, we see this process accomplished to an awesome degree. We honour them, seek to imitate them and are privileged to see them as fellow-servants and intercessors for us before God. (And we also remember them before God in the Divine Liturgy).
One of the most important ways to imitate the Saints – and among them St. Volodymyr – is that of turning away from the vain pursuits of a fallen world, towards the kindness, mercy and truth of the eternal Kingdom of the Father, the Son and the Holy Spirit. There are those who are shocked to read of the life of Volodymyr prior to his conversion to the Faith of the Lord. Metropolitan Ilarion (Ohienko) of blessed memory has noted that his excesses may have been exaggerated by hagiographers in order to more dramatically render the change in his life after coming to Christ.
Volodymyr was the son of Great Kniaz’ of Kyiv Sviatoslav, whose father, Great Kniaz’ Ihor, had died at the hands of the Derevlianian Slavs when Sviatoslav was but a toddler. Sviatoslav’s mother, Kniahynia Ol’ha, had avenged her husband fiercely (click here). This, according to some sources, included executing their king, Mal (likely meaning “Short”) Liubechanyn, who had the temerity to propose marriage to the widow of the man whom his people had slain. She then had mercy on Mal’s children by taking them into her household. His son, Dobrynia, became a valuable aide to Volodymyr (who, as we shall see, was his nephew), and his daughter, Malusha Liubechanka, became Ol’ha’s maid-servant.
Sviatoslav grew up with Malusha in the royal court. They fell in love, but, although Malusha had accepted the Christian Faith of her mistress, Ol’ha could not bring herself to bless their union and sent her back to her Derevlianian tribe. It was among them that their son, Volodymyr (whose name, in Slavonic, means “world” or “peaceful” “ruler” and, in the Norse tongue of the sagas, Valdemar, “renowned ruler”) was born in 958 (some sources say 960). Sviatoslav held his youngest son, Volodymyr, as equal to his two older sons, Yaropolk and Oleh, and divided his lands among the three. Volodymyr was given Novhorod (today a part of the Russian Federation), while Yaropolk was given Kyiv and Oleh, Ovruch (in today’s Zhytomyr oblast’), capital of the Derevlianian lands.
Kniaz’ Yaropolk waged a campaign against his brothers (not unusual in those days) and slew Oleh, taking over his realm, while Volodymyr fled to Scandinavia, returning with an army to retake Novhorod and defeat Yaropolk, whom he slew by treachery. Along the way he also took the city of Polotsk (today a part of Belarus) when its Kniaz’ Rohvolod (Norse, Ragnvald) refused to give him his daughter, Rohneda (Norse, Ragnhild), in marriage. The princess (some sources say she was betrothed to Kniaz’ Yaropolk) herself had disdained Volodymyr as the son of a maidservant. Volodymyr took her by force in a horrible scenario, as one of (later) several wives. (When he later divorced her to marry Anna, the daughter of the Byzantine emperor, since as a Christian he could have only one wife, Rogneda became a nun, taking the name Anastasia). She gave him (according to the majority of scholars although a good case can also be made for Anna’s maternity) his illustrious successor (who prior to this had been his adversary), Great Kniaz’ Yaroslav (Norse, Jarizleifr) the Wise (glorified as a Saint in 2008 by the Ukrainian Orthodox Church Kyiv Patriarchate; recognized as a local Saint in 2004 by the Ukrainian Orthodox Church Moscow Patriarchate).
By his early 20’s Kniaz’ Volodymyr had consolidated his realm from modern-day Ukraine north to the Baltic Sea. He also took a number of wives. For example, besides Rohneda, who may have been Yaropolk’s betrothed, there was also Yaropolk’s widow, whose name may have been Julia, formerly a Greek nun captured in Bulgaria by Sviatoslav who married her to Yaropolk – Volodymyr took her by force after killing Yaropolk. He also had hundreds of concubines. And he was a thoroughgoing pagan who may even have introduced human sacrifices in Kyiv to the local god, Perun “the Thunderer”.
The Holy Spirit, however, was at work in his heart. Volodymyr pondered the heroic death of the Varangian Martyrs, Theodore and John (click here), who refused to honour the demands of the pagan priests. He was stirred even more by a Greek philosopher, who told him of the Old and New Testaments and gave him a painting of the Last Judgement, seeing which Volodymyr exclaimed: “Blessed are the doers of good and damned are the evil doers”. He was now in his late 20’s and ready for a change.
The Primary Chronicle (Ukrainians know it as Povist’ Vremennykh Lit) describes a quest ordered by St. Volodymyr. His emissaries were to visit the practitioners and centres of different religions to see which would be best suited for himself and his realm. The account of their captivation by the beauty of the Byzantine worship at the great Hagia Sophia in Constantinople is well-known, as is their additional comment: “If it weren't a good religion, your grandmother Olha would not have embraced it.”
As a statesman, Volodymyr would also have seen the value of ties with the mighty Byzantine Empire. Ancient sources give two different accounts of how he achieved both Baptism for himself and his realm and the hand of Anna, the daughter of Emperor Basil Porphyrogenitos (“born in the purple chamber”), in marriage. The Primary Chronicle says that he presaged his marriage proposal with the capture of the city of Chersonesus (in Ukrainian, Korsun’) – today one of the 12 sites in the world most endangered by the advance of modern technology, coupled with indifference to invaluable ancient heritage. He offered the magnificent (at the time) city as a dowry for Anna’s hand and agreed to put away his other wives and concubines and to be baptized in preparation for this Marriage. The Arabic sources say his proposal was linked to aid he gave to the Emperor to defeat pretenders to the throne.
After his Baptism (with the name Basil, perhaps in honour of his father-in-law, but also, no doubt, because the name signifies “emperor” in Greek), Volodymyr became a different person. He began to exercise care and compassion for the poor of his realm. He organized schools, and refuges for widows and orphans. Of course he also built Churches and Monasteries. On the spot where the Varangian Martyrs had suffered (some sources say it had also been the site of an idol of Perun), the Saint erected a Cathedral in honour of the Dormition of the Mother of God, consecrating his city and realm to her. This Church, called the Church of the Tithes (“Desyatynna”), was destroyed by the Soviet regime and there is a controversy over its rebuilding, since its ruins are also an invaluable archeological site. It is said that St. Volodymyr cancelled the death penalty (something unheard of in that barbaric age) since he believed it was up to God and not human authority to take a person’s life. Some object, not without reason, that Volodymyr was not always consistent in his fulfilment of such convictions, for he did wage war on the East Croats and was even preparing to march against his rebellious son, Yaroslav, prior to his falling asleep in 1015 in Berestovo near Kyiv. He was interred beside the remains of his wife, Anna, in the Church of Tithes.
There are also those who raise objections as to the manner of St. Volodymyr’s Christianizing of his realm. His decree prior to the Baptism in the Dnipro of the people of Kyiv, which the Church Calendar celebrates on August 14 on the Gregorian Calendar (which is August 1 on the Julian), reads: “If anyone does not go into the river tomorrow, be they rich or poor, beggar or slave, that one shall be my enemy." This certainly sounds most “un-Christian” to our ears. Surely Jesus did not mandate His disciples to force people to accept the Good News? And yet there is that strange word Greek word “anagkazo” in Jesus’ Parable of the Wedding Feast as recounted by the Evangelist Luke (his Gospel 14:23 - he may have heard it from the lips of Jesus’ Mother herself). It implies that the emissaries of the King making the Feast are not to take “No” for an answer. They are to insist that the poor and the lame on the highways and the byways must come to the Feast (life in His Kingdom of joy and peace) – but most likely not to the point of violence. The account of the Kyivan Baptism does not, in fact, mention any coercion of the populace. In fact it - no doubt a hagiographical exaggeration - says that all the people willingly fulfilled the command of the Kniaz’. [Metropolitan Ilarion (Ohienko) of blessed memory writes that there were times when it was necessary to use coercion and, alas, even violence in the promotion and defence of the new – for the populace – Faith of the rulers of the land. A fascinating story about this is recounted – in Ukrainian – click here on pp. 94-96].
Another objection relates to what sort of Icons ought to written of St. Volodymyr. Ought he to have a beard, or simply a mustache? On our website we reproduce both such Icons: one (with a beard) which seems to be most familiar to many, and another (with the mustache) reproduced from the Ikonostas of the St. Volodymyr Ukrainian Orthodox Cathedral in Toronto. The argument seems to be that the Icon with the beard promotes the symbol of “Vladimir, the Baptizer of Russia” [“Russians” or “Moskali” (a pejorative expression used by some Ukrainians) – were known, until the reforms of Tsar Petro I, for their flowing beards – still popular among many Clergy], while the Icon with the mustache depicts “Volodymyr, the Baptizer of Kyivan Rus” or more simply “Ukraine”. An Icon must bear a recognizable physical resemblance to the Saint as he or she appeared during their earthly sojourn, since it unites the earthly life with the heavenly. Arguments may be made as to the likelihood of both these depictions. That is why we offer both.
Another objection relates to the veneration of St. Volodymyr. He is certainly popular, as “St. Vladimir”, among Russians. Also among Belarusians, Rumanians, Polish, Slovenians, etc. And among Catholics as well as Orthodox. All may claim him as having played a special part in the history of their people and nation – and confession - for his work on behalf of the Gospel of Christ, can not – or, better, ought not to - be exclusively claimed by any of these groups (although Ukrainians certainly have a priority, since Kyiv is once more, thank God, the capital city of a sovereign Ukrainian state). St. Ilarion of Kyiv, the first native Metropolitan of the realm installed at the insistence of St. Yaroslav the Wise, delivered a “Pokhvala” (panegyric) in his honour sometime between 1037 and 1051, which clearly indicates that at time St. Volodymyr of Kyiv was already being venerated.
Very few Relics of St. Volodymyr have survived the ravages of history. Nonetheless there are a few and I had the opportunity to venerate them during their visit to the Rumanian Church of the Annunciation in Montreal in the winter of 2011. The organizers of the highly successful annual Ukrainian Festival held in Montreal to celebrate the sovereignty of Ukraine, have chosen St. Volodymyr as their Patron. So did the Edmonton police force after they rapidly recovered the above reliquary when it was stolen from the residence of Ihumen Alexander (Dennis Pihach) during their visit there. St. Volodymyr is the patron of many souls, since his name continues to be very popular. We may, in our imagination, hear his voice as he prayed at the consecration of the Cathedral of the Tithes so long ago: “O Lord God, look down from Heaven and behold, and visit Your vineyard, which Your right hand has planted...” Amen.
