Cв. Максим Сповідник

St. Maximus the Confessor

Fr. Ihor Kutash - о. Ігор Куташ
kutash@unicorne.org

«Коли демони бачать, що ми нехтуємо справами цього світу, щоб не піддаватися ненавистю до людей через них і відпадати від любові, то вони спонукують наклеп проти нас, надіючись, що ми не зможемо перенести ці болі і станемо ненавидіти тих, що нас лихословлять.» (Св. Максим Сповідник, Чотириста Глав про Любов, четверта сотня, № 87)

На 3-го лютого за григоріанським календарем (відповідає 21-му січня за юліанським) ми святкуємо пам'ять героя Віри, Св. Максима Сповідника. Він переніс наклепи, муки та вигнання через його непохитну оборону спасенної істини, що в Господі Ісусові Христові, Друга Особа Пресвятої Тройці, Бог Син, дійсно повністю став Людиною, при цьому завжди залишаючись Богом.
            Народився Максим у Константинополі близько 580 р. Своєю освітою, талантом та чеснот ним життям він осягнув місце першого секретаря і дорадника Імператору Іраклію. Та його богословські переконання спонукали його покинути цей престижний пост бо ж він не міг сприйняти навчання Монотелітства (грецьке слово «телема» означає «воля»), яке твердило, що у Втіленому Господі Ісусі – лише одна, божественна воля.

У наші дні, коли так поширений погляд релятивізму, може дивним звучати, що на цю тему була така суперечка. Та Християнський Схід вів перед у розмовах про те, як відповісти на запит, якого поставив Христос Своїм Учням: «А ви за кого Мене маєте?» (Матвія 16:15). Перший Вселенський Собор, що відбувся в Нікеї 325 р. рішуче відповів, що наш Господь, будучи Людиною, є разом з ти «Бог істинний від Бога істинного». Четвертий же, що відбувся в Халкидоні в рn 451, підтвердив це проголошуючи, що в нашому Господі дві природи, божественна і людська, і в них немає «ані змішання, ані зміни, ані поділу, ані розділення».

Тому що було багато таких, що вважали, що таке проголошення принижує Божество Господа нашого, були спроби знайти компроміс. У 638 р. Імператор Іраклій і Патріарх Сергій Константинопольський видали декрет, що всі мають прийняти що в Господі є тільки одна воля у двох природах. Цим думали примирити тих, що рішуче сповідували, що в Ісусі тільки одна божественно-людська природа.
Але Максим був переконаний, що твердити, що в Христі лише одна, божественна, воля, це – твердити, що Він не справді Людина, що Його божество перемагає чи поглинає Його людськість. А якщо так то немає справжнього Боговтілення і розділення поміж Богом і Його людськими дітьми, що наступило внаслідок їхнього гріху, остається в силі. Небо і земля далі розділенні, замість того, щоб поєднатися в Віфлеємському Дитяткові.

Отож Максим покинув свій пост і став монахом у монастирі Хрисопольському в Скутерах (сьогодні це Ускудар у Туреччині).  Потім він намагався знайти притулок у західній частині Імперії, тому що Патріярхат Римський рішуче був відкинув Монотелітство. А по дорозі він проповідував проти цієї єресі в північній Африці та в Криті.

Максим повернувся до Константинополя декілька років пізніше, щоб провести прилюдний диспут з новим Патріархом Пірром. Внаслідок того Пірр прийняв православне навчання. Та справа тим не рішилась бо ж новий імператор Констант ІІ, далі стояв при рішенню швидко закрити конфлікт видачею едикту разом з наступним Патріархом, Павлом, забороняючи далі дискутувати над тим, чи в Христі одна чи дві волі. Якщо б цей едикт був успішним, то це було б перемогою релятивізму, мовляв справа  - не важлива. Віруй, як хочеш а тільки мовчи.

Та Св. Максим знову звернувся до Римської Церкви, до Папи Мартина, переглянути питання на Соборі. Лютеранський Собор, що відбувся в 649 р., з учасниками-представниками та єпископами від Заходу і Сходу, рішуче засудив Монотелітство. За це Імператор видав наказ арештувати і Св. Мартина і Св. Максима. Св. Мартина засудили без переслухання та він помер перед тим, як міг поїхати в Константинополь. А 656 р. у тюрмі в Константинополі, відрізали язик Св. Максиму, щоб він не міг більше проповідувати і праву руку, щоб не міг писати.

Помер він через 3 роки і стали відбуватися чуда при його могилі в Скемарумі в Скитії. Скоро по цьому, його прославили в лику Святих. Залишив він спадок писань і тверде навчання про істинне Боговтілення Господа, яким люди, спів діючи зЙого Благодаттю, можуть осягнути вдосконалення в обожненню, для якого вони створені.

Великі Вчителі Св. Симеон Новий Богослов та Св. Григорій Палама продовжували працю цього великого Вчителя та Сповідника. Нехай Молитви Св. Максима утверджують і нас у Вірі Православній, щоб і ми могли наслідувати його приклад терпеливості в стражданню та любові до Господа та до тих, які нас переслідують. Амінь.

“When the demons see us disdaining the things of the world in order through them not to hate men and fall away from love, they then incite slanders against us, hoping that, unable to bear the hurt, we will come to hate those who slander us.” (St. Maximus the Confessor, FourHundred Chapters on Love, Fourth Century #87)

    On February 3 on the Gregorian calendar (which is January 21 according to the Julian calendar) we celebrate the memory of a hero of the Faith, St. Maximus the Confessor. He suffered slander, torture and exile for his unswerving defense of the saving truth that in the Lord Jesus Christ, the Second Person of the Trinity, God the Son, truly and fully became human while always remaining divine.

Maximus was born in Constantinople around 580. His education, talent and virtuous life gained him the position of first secretary and advisor to the Emperor Heraclius. His theological convictions led him to resign from this prestigious position however, as he could not accept the doctrine of Monothelitism (the Greek word “thelema” means “will”), which held that in the incarnate Lord, Jesus, there was only one divine will.

In our days of relativism it seems strange that there should have been a controversy about this. The Christian East, however, was at the forefront of debate over the question Jesus put to His Disciples: “Who do you say I am?” (Matthew 16:15). The First Ecumenical Council held in Nicea in 325 gave the decisive response that our Lord is fully human and fully divine. The Fourth, held in Chalcedon in 451, confirmed this by proclaiming that in our Lord are two natures, the divine and the human, “without confusion, change, division, or separation”.

Because many found this proclamation to degrade the divinity of the Lord, a compromise was sought. In 638 Emperor Heraclius and Patriarch Sergius of Constantinople issued an Edict that everyone must accept that in the Lord there is but one will in the two natures. This was seen as a way of pacifying those who insisted on confessing one divine-human nature in Jesus.

Maximus, however, was convinced that to say that there is but one will in Christ was the same as saying that He is not truly human, that His divinity overpowers or swallows up His humanity. And if that is the case, then there is not true Incarnation and the division between God and His human children, brought about by their sin, remains in place. Heaven and earth remain separate instead of being united in the Babe of Bethlehem.

Thus Maximus resigned from his post and became a monk in the Chrysopolis monastery in Scutari (now Uskudar in Turkey). He then sought refuge in the western part of the Empire, since the Patriarchate of Rome had taken a decisive position against Monothelitism. Along the way he preached against this heresy in North Africa and Crete.

He returned to Constantinople some years later to hold a public debate with the new Patriarch, Pyrrhus. As a result Pyrrhus accepted the Orthodox teaching. The matter did not end there as the new Emperor, Constans II, was still determined to put a quick end to the controversy. He did so by issuing an edict, together with the next Patriarch, Paul, forbidding further discussion of one or two wills in Christ. This would have been a victory for relativism, implying as it did that the matter was not important.

St. Maximus once more turned to the Church of Rome, to Pope Martin, to examine the question at a Council. The Lateran Council, held in 649, attended by bishops and representatives from the West and the East, decisively condemned Monothelitism. As a result the Emperor had both St. Martin and St. Maximus arrested. St. Martin was condemned without a trial and died before he could be sent to Constantinople. In 656 in a prison in Constantinople St. Maximus tongue was cut out so he could no longer preach and his right hand was chopped off so he could no longer write.

He died three years later and miracle began to take place at his grave in Skemarum in Scythia. He was canonized soon after, leaving a legacy of writings and a firm teaching on the real Incarnation of the Lord by which humans may, by co-operating with His grace, attain to the perfection for which they are created.

The great Teachers, St. Simeon the New Theologian and St. Gregory Palamas continued the work of this great Teacher and Confessor. May his prayers confirm us in the Orthodox Faith so that we may follow his example of suffering and unyielding love of the Lord and of those who persecute us. Amen.